Адаптований переклад колонки опублікований на "Європейській правді" (15.03.2021)
Новий імпульс та перебудова як європейської політики розширення, так і політики сусідства - це ключові слова доповіді команди Центру європейських політичних досліджень (CEPS) та його партнерів у Києві, Кишиневі та Тбілісі.
Новий імпульс потрібен, оскільки обидві політики загалом стагнують, в деяких випадках просуваючись вперед, а в деяких — відкочуючись назад. Ймовірні стимули, які мали б бути рушіями наближення до стандартів та цінностей ЄС, не викликають довіри.
Наше дослідження складається з двох частин:
- Перша, детально аналізуючи відповідні розділи угод з ЄС, визначає рейтинги країн-партнерів — шести балканських та трьох східноєвропейських асоційованих країн (України, Молдови, Грузії) — з точки зору їхніх зобов’язань щодо приведення власних систем у відповідність зі стандартами та цінностями ЄС.
- У другій частині розглядається, як треба адаптувати політики розширення та сусідства задля відновлення ефективності їхніх стимулів, тобто як надати їм Нового імпульсу.
Висновок з першої частини полягає в тому, що в середньому ці дві групи порівнянні на основі 27-ми політичних, правових та економічних критеріїв. В той час як за політичними та правовими критеріями Балкани трохи випереджають Україну, Молдову і Грузію, то за політикою торговельно-економічного співробітництва трійка східноєвропейських країн є більш ніж трохи попереду.
Звичайно, всередині кожної з цих груп є свої відмінності, особливо на Балканах, де Боснія і Герцеговина та Косово відстають від усіх інших. Три ж східноєвропейські країни знаходяться ближче одна до одної і ближче до тих балканських держав, які мають кращі результати, аніж до тих, які позаду.
Рис.1. Політичний і правовий рейтинг (демократія, права людини, верховенство права, антикорупційна сфера, рух осіб)
Рис.2. Економічний рейтинг (макроекономічні показники, політики у сфері торгівлі і ринкових відносин, секторальне співробітництво)
Рис.3. Загальний рейтинг (політичний, правовий і економічний)
Тепер мова піде про набір політик ЄС, до яких дві групи країн взяли зобов’язання наближуватись. Європейська комісія хоч і не в повній мірі, але все частіше пропонує обом групам доєднатися до нових ініціатив. Договір про заснування Енергетичного Співтовариства є найвідомішим прикладом однієї з таких, що поширилася на Балкани, а згодом — і на східноєвропейську трійку. Існує багато інших прикладів, починаючи зі спільної для обох груп великої частини права внутрішнього ринку ЄС, і до останніх заходів ЄС з допомоги країнам-партнерам у протидії Covid-19.
Таке зростаюче зближення підходів в рамках політик ЄС щодо двох груп є бажаним розвитком, який є базисом для наших більш ґрунтовних рекомендації.
Першим кроком має стати більш чітка уніфікація програмних ініціатив, пропонованих обом групам, задля досягнення більшого розуміння і економії на масштабі для адміністративних видатків інституцій ЄС.
Наступною має бути уніфікація методології складання і квантифікація рейтингів для двох груп. У разі застосовування Європейським Союзом та державами-партнерами, такий рейтинг може слугувати об’єктивною основою для надання тієї чи іншої фінансової допомоги (застосування принципу обумовленості, «conditionality») та переходу від одного до наступного етапу в процесі політичної інтеграції. Гасло «більше за більше» («more for more») широко використовується ЄС, але поки що воно занадто розпливчасте, щоб бути застосовуваним на практиці.
Інший позитивний розвиток відбувається в раніше ініційованому Україною процесі поступового поглиблення секторальної інтеграції між ЄС і державами-партнерами, який просуває інтеграцію до галузевих «союзів» ЄС — енергетичного, цифрового, митного, внутрішнього ринків тощо. На даний час найновішим доповненням до цього ландшафту, зокрема у випадку України, є «Зелена Угода». Слід зауважити, що прогрес у таких сферах принципово обумовлений здатністю держави-партнера впровадити законодавство ЄС(acquis)у відповідній сфері.
Все це досить добре створює підґрунтя для поступової економічної та регуляторної інтеграції держав-партнерів з ЄС. Тому наступною рекомендацією може бути поступове залучення країн до структурних фондів ЄС відповідно до об'єктивно визначених «moreformore» критеріїв, до яких обов’язково належатимуть ті, що базуються на основних цінностях ЄС: демократії, правах людини, верховенстві права та боротьбі з корупцією.
Ця схема б фактично дозволила державам-претендентам створити власний ступінь доступу до переваг членства відповідно до їхнього бажання та досягнутих результатів, зрештою, включаючи і переваги повного членства.
Проте все це не стосується іншого вагомого питання — проблеми участі в керівних інституціях ЄС. Згадайте старий бойовий клич часів боротьби за незалежність США: «Ніякого оподаткування без представництва». У якийсь момент злегка змінене на європейський лад формулювання «Ніякого наближення без представництва» стане критично важливим для сталої інтеграції держав-партнерів. Це веде нас до cуті проблеми блокування процесу розширення ЄС.
Наша пропозиція полягає в тому, щоб зруйнувати цю «барикаду», розглянувши кожну з інституцій ЄС на предмет їхніх ймовірних побоювань щодо подальшого розширення.
Безумовно, найбільше занепокоєння викликає збільшення кількості держав, що мають право вето, за столом Ради ЄС у різних її конфігураціях. Особливо, якщо ці держави є сусідні досі «крихкі демократії». Тим часом основою для компромісу могли б слугувати різні способи діалогу між формаціями Ради та державами-партнерами щодо відповідних політик за умови відсутності права голосу у останніх. Такі прецеденти вже існують у випадку Європейського економічного простору (EEA), і запит на подібний підхід надходить від трійки країн Східної Європи.
У випадку Європейського парламенту ці занепокоєння набагато менш гострі. Тут би міг бути запроваджений режим обумовленості, орієнтований на дотримання основних європейських цінностей. Різні градації можливі щодо кількості виділених парламентських місць для країн-партнерів, з правом голосу або без нього.
Для Європейської комісії давньою проблемо лишається як і коли зменшити кількість її членів. У цьому контексті можна виключити представництво для країн-партнерів до тих пір, поки не буде введена система виборчих округів для обрання складу Комісії. Але призначення персоналу з числа громадян країн-партнерів може стати можливим.
Для двох основних консультативних інституцій ЄС — Економічного та соціального комітету та Комітету регіонів — проблем виникло б найменше.
Для багатьох агенцій ЄС вже існує безліч прикладів того, як участь у цих структурах може варіюватися залежно від ступеня відповідності acquis ЄС у відповідній сфері.
Вищезазначене вписується в те, про що вже говорять в колах ЄС як про «диференційовану інтеграцію», згідно з якою не всі держави-члени беруть участь у всіх політиках ЄС (наприклад, зоні євро, Шенгені та Постійній структурній співпраці з питань безпеки та оборони — PESCO), а деякі країни, що не є членами ЄС, навпаки є частиною цих політик (Шенген, внутрішній ринок, євро). Деякі не схвалюють існуючий розвиток подій як такий, що суперечить основоположним ідеям функціонування Спільноти. Проте видається, що більш розповсюдженою оцінкою є те, що такі зміни забезпечили більше інтеграції, ніж це було б можливо у разі їхньої відсутності. Той самий висновок є релевантним і для нашого питання.
Вищесказане дозволяє нам окреслити Новий імпульс для майбутнього, в якому б відбувався поступ у напрямку як функціональної, так і інституційної інтеграції країн-сусідів ЄС, з ретельно розробленою структурою обумовленості, яка мала б як секторальний, так і інституційний виміри. Обумовленість могла б базуватися на систематичній кількісній оцінці рейтингів, як показано в нашому дослідженні.
В такому випадку питання про членство перестало б бути жорстоким «так чи ні» питанням, а скоріше б стало питанням поступового розвитку, в якому як держави з євроінтеграційними прагнення, так і сам ЄС змогли б бути цілком задоволені і впевнені, що вони отримали чесну угоду.
Коментарі ()